"Хотіла одного - померти. Думала, як це зробити. Аж раптом заплакав син"
Коли Олена Рижко востаннє
Тримала в руках рідкісну книжку
Бабуся навчила мене читати в 4 роки. Тоді всі працювали і мене не було на кого залишити. Бабуся знала: якщо дати іграшку, то сидітиму там, де мене залишили. Замість розваг обрала книжку. Родичі, які жили з нами в одному селі, мали велику бібліотеку. Бабуся повела мене до них знайомитися. Першою книжкою, яку дала мені родичка, була казка "Фарбований лис" Івана Франка, видана наприкінці ХІХ століття. Це було диво з див. Мені не дозволили взяти книжку додому. Але її я запам'ятала на все життя. Ставилася, як до Біблії. У 5 років вирішила стати письменницею.
Чула критику
Моя перша прозова книжка "Карнавал триває" вийшла 2008-го. Роман безжально критикували. Ридала в слухавку Борисові Потятинику (професор Школи журналістики і комунікації Українського католицького університету у Львові. Країна), який підтримував мене. Крізь сльози казала: "Боже, що написали в "Телекритиці", як так?" А він спокійно відповідав: "Думав, ти так плачеш через рецензію в "Дзеркалі тижня". Та зійшлися на тому, що поганої реклами не буває. І тираж розійшовся надзвичайно швидко. Напевно, читачі захотіли дізнатися, чому ця книжка така погана.
Отримувала компенсацію
Віднесла у видавництво "Факт" роман "Карнавал триває", мені дали згоду на друк. Пізніше передзвонив видавець. Кричав: "Та як ви могли таке написати? Це ж ні в які ворота не лізе!" Такі речі говорив, що думала, мені стане погано. І тут чую, як редакторка йому кричить: "Це не та Олена!" Виявилося, мене сплутали з іншою жінкою. Як компенсацію за стрес видавець до 20 авторських примірників додав ще 10.
Не пускала сина з дому
Ми з сином ходили на Майдан під час Революції гідності. Інколи бували там поодинці. Вадим дигер, досліджує підземні тунелі. Він казав: "Мамо, коли ти зі мною, моя увага прикута до тебе. А коли тебе немає, можу рятувати людей, бо знаю підземні локації". Під час силового розгону Євромайдану нас не побили тільки тому, що син витягнув мене з натовпу. Напередодні розстрілів відчула, що в центр Києва не треба їхати. Син збирався, сказала йому: "Послухай: не можна йти сьогодні. Хочеш, я стану перед тобою на коліна?" Він уперше мене послухав.
Доглядала за квітами
Сьогодні вранці. Маю 120 горщиків з орхідеями. Тільки щоб їх обприскати, витрачаю 2 години. На полив треба ще більше часу. Така була ідея-фікс із дитинства: хочу жити в оранжереї. Люблю зварити добру каву, сісти поміж квітів. Їх обожнюю: вони віддають тобі свою енергію, як і ти їм. Я не з тих жінок, які чекають, доки квіти подарують. Захотіла купила.
Шукала натхнення
Книжка вигадується місяцями, а пишеться швидко. Ця робота вимагає посидючості та наполегливості. Натхнення з'являється в процесі. Письменник лише інструмент. Текст його використовує, щоб проявитися.
Буває, пишеш, виснажуєшся, заходиш у глухий кут і розумієш: немає ідей. Тоді треба йти в парк. Обходжу його і повертаюся додому за 40 хвилин. Перезавантажуюся.
Дивувала перехожих
Завжди маю з собою блокнот. Фіксую те, що спадає на думку. Якщо немає ручки, посеред парку можу записати текст помадою. Одного разу мені треба було купити сиру. До магазину вели вузькі сходи, на яких двом людям важко розминутися. Раптом прийшла ідея. Я сіла й почала записувати. А тоді побачила перед собою тінь. Позаду стояв чоловік і чекав, доки допишу. Було мило з його боку, що мовчав.
Думала про самогубство
У мене був складний і нещасливий шлюб. Коли розлучилися, я ніби повернула себе. Пам'ятаю один момент. Це сталося за місяць після смерті бабусі. Чоловік поїхав до своїх батьків, я залишилася вдома з сином. Хотіла тоді одного померти. І вже серйозно обдумувала цей крок. Аж раптом заплакав син. Прийшла до тями. Зрозуміла, що маю жити.
По материалам: https://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_hotila-odnogo--pomerti-dumala-yak-ce-zrobiti-azh-raptom-zaplakav-sin/986635